У суботу, 15 квітня 1989 року, близько 96 уболівальників «Ліверпуля», які відвідали півфінал Кубка Англії між «Ліверпулем» і «Ноттінгем Форест», загинули під час тисняви на стадіоні Хіллсборо в Шеффілді.На превеликий біль сімей жертв, судовий процес із встановлення фактів і приписування провини за катастрофу в Хіллсборо тривав понад 30 років
З 96 смертями та 766 травмами Хіллсборо залишається найгіршою спортивною катастрофою в історії Великобританії.
Пізніше цього року в новій драмі ITV Енн розповідатиметься про спробу борця за справедливість Енн Вільямс дізнатися правду про те, що сталося, після того, як вона відмовилася повірити офіційним записам про смерть свого 15-річного сина Кевіна в Хіллсборо.
Тут спортивний історик Саймон Інгліс пояснює, як розгорталася катастрофа на Хіллсборо та чому судова битва, щоб довести, що вболівальники Ліверпуля були незаконно вбиті, тривала понад 27 років…
Упродовж 20-го століття Кубок Англії – заснований у 1871 році і, мабуть, найвідоміший у світі внутрішній футбольний турнір – приваблював натовпи бажаючих.Облік відвідуваності був звичайним явищем.Стадіон «Вемблі» не було б створено, як це було в 1922–1923 роках, якби не надзвичайна привабливість Кубка.
Традиційно півфінали кубка проходили на нейтральних майданчиках, одним із найпопулярніших є Хіллсборо, домашня команда Шеффілд Венсдей.Незважаючи на те, що 38 уболівальників постраждали під час півфіналу 1981 року, Хіллсборо місткістю 54 000 вважалося одним із найкращих майданчиків у Великобританії.
Таким чином, у 1988 році він прийняв ще один півфінальний матч, Ліверпуль – Ноттінгем Форест, без пригод.Тому вибір здавався очевидним, коли за випадковим збігом обидва клуби зустрілися в тому ж матчі через рік, 15 квітня 1989 року.
Незважаючи на більшу кількість уболівальників, «Ліверпулю», як і в 1988 році, було виділено меншу площу Leppings Lane End of Hillsborough, яка складається з ярусу для сидіння, доступ до якого здійснюється з одного блоку турнікетів, і тераси на 10 100 стоячих глядачів, до якої мають доступ лише сім місць. турнікети.
Навіть за тодішніми стандартами це було недостатньо, тому понад 5000 уболівальників Ліверпуля тиснули на вулицю, коли наближався початок матчу о 15:00.Якби початок матчу було відкладено, тиснява цілком могла б бути влаштована.Натомість командир матчу поліції Південного Йоркшира Девід Дакенфілд наказав відкрити одні з виїзних воріт, дозволивши 2000 уболівальникам пройти через них.
Ті, хто повертав праворуч або ліворуч до кутових загонів, знаходили місце.Проте більшість із них мимоволі, без попереджень стюардів чи поліції, попрямували до вже заповненого центрального загону, доступ до якого проходив через тунель завдовжки 23 метри.
Коли тунель заповнився, ті, хто перебував у передній частині тераси, виявилися притиснутими до огорожі зі сталевої сітки по периметру, встановленої в 1977 році як антихуліганські заходи.Неймовірно, але вболівальники явно страждали на очах у поліції (у якої була диспетчерська з видом на терасу), матч розпочався і тривав майже шість хвилин, поки не було оголошено про зупинку.
Як зазначено на меморіалі на стадіоні Енфілд у Ліверпулі, наймолодшою жертвою Хіллсборо був 10-річний Джон-Пол Гілхулі, двоюрідний брат майбутньої зірки Ліверпуля та англійської збірної Стівена Джеррарда.Найстаршим був 67-річний Жерар Барон, поштовий службовець на пенсії.Його старший брат Кевін грав за Ліверпуль у фіналі Кубка 1950 року.
Семеро загиблих були жінками, включаючи сестер-підлітків Сару та Вікі Хікс, чий батько також був на терасі, а мати була свідком трагедії з сусідньої Північної трибуни.
У своїй Остаточній доповіді в січні 1990 року лорд-суддя Тейлор висунув ряд рекомендацій, найвідоміша з яких полягала в тому, щоб усі майданчики для старших було переобладнано лише для сидячих місць.Але не менш важливо те, що він також поклав на футбольну владу та клуби набагато більшу відповідальність за управління натовпом, водночас закликаючи поліцію бути краще навченою та збалансувати контроль над громадськістю та сприяння позитивним відносинам.Як стверджували багато новостворених футбольних фанатів того часу, невинним, законослухняним уболівальникам набридло ставлення до них як до хуліганів.
Професор Філ Скратон, чий проклятий звіт «Гіллсборо – Правда» був опублікований через 10 років після фатального дня, повторив багатьох, коли він запитував офіцерів, які обслуговували паркани.«Крики та відчайдушні благання… було чутно з колії по периметру».Інші коментатори зазначали, наскільки жорстокими стали місцеві офіцери внаслідок страйку шахтарів п’ять років тому.
Але найжорстокіший центр уваги впав на командира поліції Девіда Дакенфілда.Йому поставили завдання лише за 19 днів до цього, і це була його перша велика контрольна гра.
Ґрунтуючись на попередніх інструктажах поліції, The Sun поклала провину за катастрофу на Хіллсборо безпосередньо на вболівальників Ліверпуля, звинувативши їх у стані алкогольного сп’яніння, а в деяких випадках і в навмисному перешкоджанні екстреним діям.У ньому стверджувалося, що вболівальники помочилися на поліцейського, а у потерпілих вкрали гроші.За ніч The Sun досяг статусу париї на Мерсісайді.
Прем'єр-міністр Маргарет Тетчер не була прихильницею футболу.Навпаки, у відповідь на зростання хуліганства під час ігор у 1980-х її уряд ухвалював суперечливий Закон про футбольних глядачів, який вимагав від усіх уболівальників приєднатися до системи обов’язкового посвідчення особи.Місіс Тетчер відвідала Хіллсборо наступного дня після катастрофи зі своїм прес-секретарем Бернардом Інгамом і міністром внутрішніх справ Дугласом Гердом, але спілкувалася лише з поліцією та місцевими чиновниками.Вона продовжувала підтримувати версію подій поліції навіть після того, як звіт Тейлора викрив їхню брехню.
Тим не менш, оскільки недоліки, притаманні Закону про футбольних глядачів, стали очевидними, його положення було змінено, щоб зробити акцент на безпеці на стадіоні, а не на поведінці глядачів.Але зневага місіс Тетчер до футболу ніколи не була забута, і, побоюючись негативної реакції громадськості, багато клубів відмовилися вшанувати її смерть хвилиною мовчання в 2013 році. Сер Бернард Інгам тим часом продовжував звинувачувати вболівальників Ліверпуля аж до 2016 року.
На превеликий біль сімей жертв, судовий процес із встановлення фактів і визнання провини тривав понад 30 років.
У 1991 році присяжні в коронерському суді визнали вердикт більшістю 9–2 на користь випадкової смерті.Усі спроби переглянути цей вирок були зірвані.У 1998 році група підтримки сім'ї Хіллсборо порушила приватне переслідування Даккенфілда та його заступника, але воно також не мало успіху.Нарешті, в рік 20-ї річниці уряд оголосив про створення незалежної комісії Хіллсборо.Це знадобилося три роки, щоб зробити висновок, що Дакенфілд і його офіцери дійсно збрехали, щоб перекласти провину на вболівальників.
Після цього було призначено нове розслідування, яке зайняло ще два роки, перш ніж присяжні скасували попередній вердикт коронерів і в 2016 році визнали, що жертви були вбиті незаконно.
Зрештою Дакенфілд зіткнувся з судом у Престонському суді корони в січні 2019 року, але присяжні не змогли винести вердикт.На повторному судовому розгляді пізніше того ж року, незважаючи на те, що він зізнався у брехні та майже не посилався на висновки звіту Тейлора, щодо недовірливості сімей Гіллсборо, Даккенфілд був виправданий за звинуваченнями у вбивстві через грубу недбалість.
Відмовляючись вірити офіційним записам про смерть свого 15-річного сина Кевіна в Хіллсборо, Енн Вілламс, робітниця магазину з Формбі, яка працює неповний робочий день, боролася зі своєю власною безжальною кампанією.П’ять разів її клопотання про судовий перегляд відхилялися, поки в 2012 році незалежна група Хіллсборо не вивчила зібрані нею докази – незважаючи на відсутність у неї юридичної підготовки – і скасувала початковий вердикт про смерть через нещасний випадок.
Завдяки свідченням поліцейської, яка наглядала за її тяжко пораненим сином, Вільямс змогла довести, що Кевін залишався живий до 16:00 того дня – довго після 3:15 вечора, встановленого першим коронером – і тому поліція та швидка допомога служба не виконала свій обов’язок піклуватися.«Це те, за що я боролася», — сказала вона Девіду Конну з The Guardian, одному з небагатьох журналістів, які висвітлювали всю юридичну сагу.«Я ніколи не збирався здаватися».На жаль, через кілька днів вона померла від раку.
На юридичному фронті, здавалося б, ні.Зараз увага учасників кампанії звернута на просування «закону Хіллсборо».У разі ухвалення законопроект про державну владу (підзвітність) покладе на державних службовців обов’язок завжди діяти в інтересах суспільства, прозоро, відверто та відверто, а сім’ї померлих отримають фінансування для юридичного представництва замість того, щоб вимагати правового захисту. самі гонорари.Але друге читання законопроекту відкладено – законопроект не проходив у парламенті з 2017 року.
Активісти Хіллсборо попереджають, що ті самі проблеми, які перешкоджали їхнім зусиллям, тепер повторюються у випадку з вежею Гренфелл.
Послухайте, як архітектор Пітер Дікінс розповідає про свою участь у створенні башти Grenfell та розглядає її місце в історії соціального житла в Британії:
Величезно.Звіт Тейлора рекомендував, щоб після 1994 року всі основні майданчики були загальнодоступними, а роль місцевих органів влади повинна контролювати новостворене Управління ліцензування футболу (згодом перейменоване на Управління безпеки спортивних майданчиків).Низка нових заходів, пов’язаних із медичними потребами, радіозв’язком, стюардами та управлінням безпеки, тепер стала стандартною.Не останньою є вимога, згідно з якою безпека тепер є відповідальністю операторів стадіонів, а не поліції.Усі півфінали Кубка Англії тепер проходять на Уемблі.
До 1989 року були трагедії в парку Айброкс, Глазго в 1902 році (26 загиблих), Болтоні в 1946 році (33 загиблих), Айброкс знову в 1971 році (66 загиблих) і Бредфорді в 1985 році (56 загиблих).У проміжку між ними були десятки інших поодиноких смертельних випадків і невдач.
Після Хіллсборо на британських футбольних майданчиках не було серйозних аварій.Але, як попереджав сам Тейлор, найбільшим ворогом безпеки є самовдоволення.
Саймон Інгліс є автором кількох книг про історію спорту та стадіони.Він писав про наслідки Хіллсборо для The Guardian і Observer, а в 1990 році був призначений членом Управління ліцензування футболу.Він редагував два видання Посібника з безпеки на спортивних майданчиках, а з 2004 року був редактором серії Played in Britain для English Heritage (www.playedinbritain.co.uk).
Час публікації: 30 квітня 2020 р